І ліс, ліс.
Навколо посплітались віти, повисли над вузькою дорогою. Збоку маячить сонце крізь листя рідким поглядом, стриже траву, тче тіні килимів. Посічені сухі одрубки витикаються чорними гадюками. Велетні похмурі тріскають, ховаються в гущині. Закувала зозуля. Сонно. Через зелень б'є біле. Дорога кривиться жовтою глиною та чорноземлею. Заледеніло кущем листя, а кістяком дуби. Сильно чути гам обламаного миру. Гніде листя зачерствіло шумує од кроків. День вечірній. Іде бородатий мужик, бовка під ніс, тріщить падалишнім листям.
— Ич, як співає! Ото! — чмокнув. Кроки сутеніють під деревом. Хата показується через пітьму ліса. Гуси ґерґочуть, а біля їх маленький хлопчик тикає в пісок руками.
— Де мати? — Дитинка злякано опустила вії.
— Там, у хаті! Вони пораються!
Знову важкі, лісові кроки гудуть до хати. Сонце рожевить волосся дитинки і сумно гладить брудну шию. З хати вийшов лісовий, важкий мужик, надів зашкарублу торбу через плече, зашнурував грізно бровами, поправив невідомого кольору картуз. А вона:
