— Яремо! Ой, лишенько! Чого-б ти йшов? Хорони пречисто! Знаєш який час; в Килівці-ж убили об'їзчого! А ти!… Не йди! — рішуче співають розіп'яті слова. Руки склались благанно: — не йди! Дитинка витріщилась. В загороді жалібно замукала корова.
— Не твоє діло!
— Яремо! Слухай, чого тобі треба? Є-ж чого їсти! Не йди!
— Мовчи! — Западали вуси, а борода збилась щетинисто.
— Тату! А страшні лісовики? Я чув, як вони свистять, і все свистять. Я вмію. Отак… — свиснув, тугою розлігся по лісові свист.
— Я тобі дам! Не свисти!
— Накличе біду! — Затихло. Тормошиться похмуро Ярема, збирає удилища, надіває кожуха — пішов. А в загороді біля хати корова.
— Мамо, який вовк! Він з'їсть наше теля?
— Одстань! А то дам тобі! Взнаєш!
А там гупають важкі кроки в тіні стежок. Хлопчик вертиться.
— Мамо! Я боюсь инколи лісовиків. Вони страшні, — каже.
А кроки несуться в гущину. Килим з трав, з квіток хитається. Іде Ярема. Розмахує мозолистими руками, а на плечах теліпаються хвости вудок. Думає.
«Що! Налякали? А моторошно, хоч і лісовики такі-ж люди. Е-е». Прозорий хвильовий туман падає на обміжки. Темніє річка чорна, схожа на Ярему. А ніч викидає посміх на дрібний дробіт.
