Очерет. Крутий беріг. Внизу яма хлюпоче бережно піском. Білі осики привидами понахилялись у річку; одна зовсім упала: коріння попідрізувалось, наткало сухого павутиння. Десь заскиглив хворий рибалка, вимальовуючи причуди.
Став Ярема, озирнувся, закинув удки. Сів, підмостивши пеньок, очі мовчать, а борода обмерзує. Осика розтянуто упивається насолодою. Чиркнув сірник, запихкала люлька, зашмалив білий димок.
— Чи справді я один прийшов? — Не повірив, прикусив люльку. Обвалилась глина.
— Та й сумно. Скоро почне гугукати пугач. І — у! Чортяки-б його дерли!.. Тяжко, круто жити: кінці з кінцями. Еге!
А одвічна річка торохтить очеретом, а очерет киває голівками струнко по березі. Латаття плаває то вперед, то назад і на ньому жовті лілеї коронами повирізали профілі. Прошльопав, мабуть, лісовик через брід. Ярема злякався. А потім сам до себе:
— Може чоловік іде додому, — заспокоївся, стулив брудні руки під головою.
Річка пливе, в свічаді горить багаття неба іскристе та вода вимиває тихо пісок. Заснув, наче міцний мужик пригнувся, а зверху:
— Гу-гу, гу-гу! — тріпається.
— І зачав, проклятий! — Підвелась голова. — І всю ніч невгомонно гугукатиме.
Очерет соромно прислухається, шукає дна гостролистим дивом. Порідчали сміхи, уважно задумувались:
