стілець, спочатку підмостивши хустку, потім зухвально дивився на мене, инколи зиркаючи на агента, що схилився над столом.
— Ви, товаришу, не сердьтеся на нас. Наше життя — документ: єсть оний, живи, нєсть — одвічай! — філософськи промовляв начальник, ховаючи слова в розкішні вуси.
— А ну, супчик, ідіть сюди, — перебив агент.
Я слухняно повернувся, щоб ввійти в двері, але агент наказав мені лізти просто в вікно, бо втекти, мовляв, недовго. Гострі очі агентові дивилися кудись насторонь, але почувалося, що це робиться для того, щоб потім раптом глянути в вічі.
— Ага, так це твої бумаги! Чого-ж вони не однакові?
— Та бачте… — я почав плутано доводити те, що я звичайнісінький собі студент і більш нічого.
— Дак, дак — вистукував під акомпанімент телеграфу начальник. — Видно! Один розстебнутий комір чого стоїть, а очі, у-у.
— Учотна карточка є? — сміливо глянувши на мене спитав агент.
— Та бачте. — Але на цей раз не слухали, звичайними словами, що скрізь лунаюють по нашій розлогій країні, наказано було піднести руки вгору. Це виконано було за кілька ментів. З моїх кешень посипався порох і потертий черствий хліб. Не було знайдено нічого протизаконного. Начальник бігав навколо мене і, нарешті, спинився, обшукуючи кешеню в сорочці. Але й там нічого не було.
