— Що з ним робити? — промовив сам собі під ніс агент.
— Одправить на Водяну, — щиро порадив начальник.
І в моїй перспективі стала подорож до резиденції агента: кілька день буде загаяно до з'ясовання справи, за той час десятина батькового хліба осиплеться, бо її ніхто не скосить.
— Пустіть мене додому — попрохав я щиро, з благанням.
— Сиди мовчки. Що-ж його робити з ним? — добавив про мене агент.
— А я-яй, не знаєте що. Просто депешою пошліть, нехай дрезиною пошлють трьох охоронників і заберуть. Залишати тут отакого громилу не можна, ніяк не можна, — радив начальник. — Його поки-що можна заперти так, що не втече.
Ми вийшли з кімнати. Опинилися в якімсь темнім коридорчику, де дуже вдарив у ніс неприємний запах. Як ми зібралися на другий поверх, мої проводарі одчинили маленькі двері. Побажали ввічливо на-добраніч і сміючись сховалися за дверима. За ними лише цокнув замок.
Це була маленька кімната із заґратованим вікном, без шибок, що крізь нього падало місячне світло. Тут, напевно, раніше складалося різні станційні папери, бо й досі на долівці валялися білі шматки. На стані понаписувано було різних афоризмів надзвичайно багато, але вони, на мою думку, ніякої вартости не мали. Думка про те, що депешу отправлено,
