колесо, нехай би собі дрімало та поростало мохом. Але він занудив-би ся і дім видав би ся йому зовсїм мертвим. Він не переставав працювати для власної приємности. Дядько Мерлїє був у ту пору високий дїдусь, з подовгастим, суворим лицем, що нїколи не всьміхало ся, але проте оживлене було внутрішньою веселістю. Його вибрали на мера раз для того, що був богатий, а потім і длятого, що дуже поважно та совісно сповняв свій уряд.
Франсуазї Мерлїє минуло вісїмнайцять лїт. Вона не славилась красунею в окрузї, бо була сухорлява. До пятнайцятого року була навіть поганенька собі. В Рокрезї нїяк не могли порозуміти, яким сьвітом донька дядька і тїтки Мерлїє, таких здоровенних людий, виродилась така непоказна та невродлива. Але на пятнайцятому роцї, остаючи на вид слабовитою, вона зробила ся заразом дуже гарненькою. У неї було чорне волосє, чорні очи і рожеве личко, вічно усьміхнені усточка і ясне чоло, на котрім немов лежав соняшний промінь. Хоч у селї її вважали сухорлявою, але вона не була худа; навпаки, вона не могла лише підняти мішка з мукою — тай тілько всего. Але з лїтами вона повнїла і з часом повинна була
