— Стріляв кілько міг — спокійно відповів Домінїк.
Признанє було не конче потрібне; він увесь був чорний від пороху, облитий потом і обризьканий кровю, що текла з його зраненого плеча.
— Добре, — повторив офіцир, — за дві години будете розстріляні.
Франсуаза не скрикнула. Вона зложила руки і підняла їх у нїмій розпуцї. Офіцир запримітив той рух. Два вояки вивели Домінїка до сусїдної кімнати, де мали пильнувати його, не зводячи з нього очий. Молода дївчина впала на крісло; колїна її підкошувались; плакати не могла; дух її захоплювало. Тим часом офіцир усе поглядав на неї. В кінцї заговорив:
— Сей парубок ваш брат?
Вона кивнула головою, що нї. Офіцир замовк, але не всьміхнув ся. По короткій мовчанцї зачав знов:
— А від давна він живе в тій околицї?
Вона потакнула головою.
— Значить, він добре знає околичні лїси?
Сим разом вона промовила:
— Так, пане, — відповіла поглядаючи на нього з якимсь задивованєм.
