бонячи якісь невиразні слова поплїв ся дальше повільною ходою.
— Дві години минули — сказав пруський офіцир, коли Франсуаза показалась на подвірю.
Дядько Мерлїє був уже на місцї. Він сидїв на лавцї коло криницї і курив люльку. Молода дївчина знов кинулась просити, благати, плакати. Їй хотїлось виграти на часї. В нїй прокинулась надїя, що Французи надійдуть; плачучи вона надслухувала; їй бачилось, що чує з далека рівномірний марш війська. Ох, коли-б вони прийшли! Ох коли-б вони виратували їх!
— Послухайте, паночку, ще годину! Дайте менї ще годину часу!
Але офіцир був невмолимий. Він приказав навіть двом воякам узяти її по-під руки і відвести на бік, щоб можна було без клопоту розстріляти старого. Тодї страшна боротьба закипіла в нїй. Вона не могла допустити, щоб убито її батька. Нї, нї, радше згине сама разом з Домінїком! І вже збиралась бігти до своєї кімнати і махнути хусткою, коли Домінїк сам появив ся на подвірю. Офіцир і вояки скрикнули радісно. Але він немов-би не бачив тут нїкого крім Франсуази, на-
