— Його правда, — проворкотїв він, — красше вмерти!
Вояки стояли вже рядами. Офіцир чекав, щоб Домінїк піддав ся. Він усе ще надїяв ся склонити його. Десь далеко чути було глухий гуркіт грому. Душна спека стояла над селом. І нараз серед тиші залунав крик:
— Французи! Французи!
Справдї се були вони. На Совальській дорозї, на краю лїса показали ся червоні мундури. В млинї підняв ся страшенний заколот. Пруські вояки прибігали кричачи на цїле горло. Зрештою ще не чути було анї одного вистрілу.
— Французи! Французи! — кричала Франсуаза, плещучи в долонї. Вона зовсїм немов збожеволїла. Вирвала ся з рук батька і реготала ся, піднявши в гору руки. Таки вони прийшли, прийшли в саму пору, бо Домінїк іще живий.
Карабінова сальва заглушила її мов удар грому. Вона оглянулась. Офіцир проворкотїв:
— Поперед усего — скінчімо наш рахунок!
І сам пхнув Домінїка до шопи і велїв стріляти до него.
