в напрямі забудовань, він рішив нарештї вилїзти на сей вал, де горів вуголь у трьох зелїзних кошах, щоб сьвітити й огрівати робітників при роботї. Робітники, що копали землю, мусїли працювати пізно в ночи. Все ще викидувано викопану землю. Як раз тепер почув перехожий, як робітники пхали візки по руштованю, та побачив живі тїни, що перевертали візки недалеко кождого сьвітла.
— Здорові були! — сказав він, наближаючись до одного коша.
Візник спинив ся та звернув ся плечима до огню. Був се старий чоловік у масаковому вовняному сїраку та шкіряній шапцї з крілика. Його великий буланий кінь чекав непорушно, мов скала, доки не випорожнить ся шість візків, що він їх витягнув на гору. Помічник візника, рудий, худий парубок не спішив ся дуже, лише спер ся лїнивими руками на рискаль.
Холодний як крига, північний вітер став віяти в двоє збільшеною силою, і буйні, постійні подуви його різали мов косою.
— Здорові були, — відповів старий.
Настала хвиля тиші. Перехожий, що завважав трохи недовіря в очах старого, назвав зараз своє імя:
— Називаю ся Етієн Лянтіє, я шлюсар… Нема тут якої роботи?
Полумя осьвітило його. Він міг мати двацять один рік, був гарний парубок, мав дуже темне волосє, здоровий з виду, невважаючи на нїжну будову тїла.
Заспокоєний візник похитав головою.
