— Комісар Ротман, — відрекомендувався цивільний: — Ви громадянка Сумна?
— Я…
— Де ваш чоловік?
— Не знаю.
— Він служив у гайдамацьких бандах?
Спалахнула.
— Не в бандах, а в українській армії!..
Комісар притакливо усміхнувся:
— Так, так… І, здається, був старшина?.. Командир?
— Так… Чого вам треба від мене?
— Заспокійтеся, громадянко… Ми злого нічого вам не зробимо… Прошу сісти тут і не рухатися… З наказу черезвичайної комісії мусимо зробити тут трус… Товариші, прошу обшукати все…
Сіла в куті на кріслі. Біля неї став один жовнір.
Комісар підійшов до комоди. Глянув на стіну.
— Ага! „Ґаспада офіцери”!.. Добре…
Він позривав Романові світлини. Відчинив шухляду в комоді, почав ритися там.
— А це що? Листи?.. І це придасться…
Тимчасом червоноармійці розбрелися по інших кімнатах.
— От лиха година!.. Нічого нема, товаришу, — повернувся з кухні один.
— Все поховала, буржуйка, — додав і другий.
В цей час із спальні донісся крик:
— О! Є!.. Оце річ!..
— Що? Що таке? Неси сюди! — крикнув Ротман.
Увійшов жовнір. В руках тримав Галинину срібну торбинку.
— Дай сюди!
Комісар схопив річ.
