— Тому й скажу вам веселу вістку: наша армія рушила зза Збруча в наступ…
— Ах, Боже!.. Чи побачу я Романа? Чи подужають вони?
— Подужаютьі.. Спільними силами!.. Бачите, пані Галино, — вся Україна скоро спалахне в повстанні… Всюди вже утворені й озброєні відділи. Головний керівний комітет у нас… у нашім місті: Кирилюк, Польовий, Тузько, Кришевський і Шевченко. І ми маємо постійний звязок з армією. Ось як тільки вона трохи наблизиться, наш комітет подасть гасло — і піде робота! Чейже москалі не витримають удару з усіх боків…
— Дай Боже! Дай Боже!
Вже таки віддавна Шелюки не бачили на Галининих устах такої веселої усмішки, як тепер. Очі світилися надією. Наче покращала.
— Чи живий Роман? Ах, пане Шелюк! Дорога пані! Роман повернеться!.. Боже, яка я буду щаслива!.. Чи здісниться це?
— Будемо надіятися, що вже скоро…
Додому поверталася Галя з надією в серці, з веселими думками та ще й обладована пакунком з мукою, пшоном, салом…
Та її зустріла дома неприємна несподіванка.
Ледве засвітила жарівку, як на ґанку застукали до дверей.
— Від черезвичайної комісії… Просимо відчинити…
— Любецький мститься… — блискавкою майнула думка, й Галина почула, що все її єство твердо стало на однім рішенні: Не піддамся його забаганкам!..
Ввійшли — цивільний і чотири червоноармійці з „отдєла особаго назначенія”.
