я з нею був ближче знайомий… ще як вона була діяльною членкою „Просвіти”… Адже ж вона ще студенткою виявляла себе щирою українкою… Прошу за годину зайти знову до мене… Ви також думайте… щось робіть. Справа не сміє пропасти!..
Вони розійшлися.
За чверть години Шелюк був уже в помешканні Ольги.
— Добридень, панно Олю!..
— А! Пан Шелюк! Добридень… Несподівана візита… Чим можу служити?
Шелюк відсапнув: він, старий, так спішив на це побачення, як молодий „восьмак” на рандеву.
— Нещастя в нас, панно Олю… Скажу вам, як щирій українці… Нас із вами ріжнять там деякі відтінки соціяльних, політичних поглядів… Але ж кров у нас одна: українська…
— Ну, ну… а в чім же річ?
— Чека нам заарештувала трьох людей… українців… Нам треба їх обовязково виручити…
— Ой, це дуже тяжко!..
— В тім і річ! Ми пробували підкупити сторожу — неможливо! Викрасти також… Олю, ви в добрих відношеннях із Любецьким?
— Ну, як партійні товариші, — сказала Ольга.
— Олю… попросіть його… вплиньте…
— Неможливо… тут я безсила щонебудь порадити…
Боже, що робити?! Я, як дурний, хапаюся кожної гілочки…
Дуже засмутився старий, ще „довоєнний” українець. Схилилася сива голова на груди в тяжкій надумі.
Ніяково почувала себе й Варецька.
