— Ха-ха-ха-ха!.. — дзвенів саркастичний, демонічний сміх перемоги…
А Шелюк, не бачачи нічого й нікого навколо себе, поспішав на вулицю Соборну (тепер: Рози Люксембург) під ч. 17.
Ось на місці. Подзвонив.
Ніхто не виходить відчинити двері.
Ще задзвонив. Сіпнув так, що дзвінок аж якось немов перелякано задзеленькотів, захитався.
Нікого нема.
— Що за біда? — подумав.
Потиснув двері. Відчинилися.
Увійшов до передсінку, далі — до знайомої світлиці.
І не пізнав її.
Догадався: чия це робота.
— Арештована!.. — промайнула думка.
Сів.
Почув, як сили опускають. Тіло стало важке, немов залізне; а ноги підгинаються, наче прутики…
— Пропало… Все пропало… Нема рятунку…
Сидів майже непритомний і не помітив, як до кімнати хтось увійшов. З вулиці.
Підніс голову. І — скочив на рівні ноги: перед ним стояла Галина.
— Пані Галино! Голубонько! Ви?!
Та глянувши на неї, аж перелякався: якась несамовита вона була.
— Що з вами? — поспішно запитав.
Безпомічно опустила руки.
Ледве вирвалося з уст:
— Гидко… підло… І це люди?!
— Та що таке?
— Хижі звірі того не роблять… Ті тільки
