тіло роздирають… А ці? Душу вимотують… нерви по ниточці витягають…
Знесилена впала на канапу. Застигла, немов скамяніла.
— Скажіть… скажіть, пані Галино… голубонько… Вам легше буде…
Бачив бо старий її душевну боротьбу й догадувався, що сталося щось незвичайне.
— Що трапилося?
— Мене заарештували… була в чека… У-у-у!.. Кров стигне в жилах…
— Вам що зробили?
Мені — нічого… але бачила…
І раптом зірвалася на ноги. Наче ожила, розчервонілася. В очах появилися вогні. Груди хвилювалися.
— Так ні ж!.. — скрикнула: — Не зломите мене!
— Але в чім річ?
— Любецький мене переслідує своїм коханням… Пробував підкупити — не вдалося. Тепер хоче залякати… Ні, ні! Краще смерть, а чести й кохання не продам!..
Шелюк заметушився. Тисячі думок перелітали в його голові. Справа ускладнялася. Не знав, як приступити до розмови.
— Заспокійтеся, серденько… Для чого смерть? Вмерти завжди можна… Ми мусимо жити, для України жити…
І раптом набрався сили.
— Пані Галино, я прийшов до вас у великій, страшній справі…
— Прошу…
— Ви знаєте, що наша армія рушила в наступ…
— Так…
