Застигла, як нежива. Стояла, мов обмертвіла. І нагло розлягся нервовий, майже гістеричний сміх.
— Ха-ха-ха-ха! Легко?!. Так, так… Мені легко!.. Ха-ха-ха!.. О-о!.. Зовсім легко!..
Поважний, урочистий і зніяковілий підвівся на рівні ноги Шелюк. Усією душею він відчував образу, біль, рану, що її наніс Галині. І її сміх, гарячково-хоробливий сміх, гострими ножами краяв йому серце. Не знав, що робити.
А вона сміялася далі.
— Ха-ха-ха-ха! Певно, мені легко!.. А що?.. Ось так обняти… поцілувати…
Вона легко, як кішка, метнулася, жагуче обняла й поцілувала Шелюка.
— А що? „Він” не дасть за мене такої ціни? Дасть!!! Боже, підтримай мене… Мені ж так легко… так лег…
Кинулася на канапу й гірко заридала.
— Голубонько… серденько… пані Галино… Я води принесу… Ах… що робити? Заспокійтеся…
Старий Шелюк метушився, а Галина ридала й ридала.
Та ось плечі перестали здригатися. Затихла.
Підвелася. Зложила руки, як до молитви.
— Ромцю, Ромцю! Я лиш тебе кохаю… А це… це вище понад мої сили… Не я… не про мене… йде… Воля!.. Воля України!.. „Не буде такої жертви”… Ах! слушний час настав…
Кинулася до комоди. З шухлядки дістала люстерко, пудерничку. Гарячково приводила себе до порядку, чепурилася.
Ось узяла мантильку, капелюшок. Промовила майже в екстазі в простір:
— Тобі… Тобі віддаю більше, ніж життя, — свою честь!..
