Губерніальне місто Х. на Великій Україні переживало добу „радісного й творчого життя”. Таки справді радісного, і справді творчого!
На місці дореволюційного московського державного апарату треба було настановити революційний, а головне — свій, український. Завдання майже не під силу. Бо ж українізувати одним махом адміністрацію, суд, комунікацію, шкільництво, почту, фінанси, мійське самоврядування і т. д. і т. д. — було неможливо. Не було відповідних людей, свідомих українців і в той самий час фахово вишколених, щоб обсадити бодай чільні, найбільш відповідальні місця. Московський дух пустив глибоке коріння.
Тому то для гуртка місцевих свідомих українців праці було по горло, щоб надати життю сякого-такого українського обличчя.
Ще найбільш зукраїнізоване було Земство, звідки й вийшов ряд активніших громадянських діячів.
Відпоручник центральної влади, губерніальний комісар Мамчур напружував усі сили й притягав до співпраці всі елєменти, що могли бути помічними в творенні українського життя.
Річ була не лише в формальнім настановленні української влади на місцях, але в пропаґуванні
