Ромцю! Тобі потрібна моя допомога? Бери її! Я все-все зроблю для тебе…
— О, друже мій єдиний!
Наблизився до неї. Обняв. Схиляв уже своє обличчя до її. З прижмуреними очима й піввідкритими, гарячими устами чекала вона того, що мало статися — поцілунка, що його так довго-довго чекала.
Ось-ось…
Та що це?
Чує Роман, що він — немов деревляний. Пустка в душі… Мертво в серці.
— Не те… не те!..
Відштовхнувся. Відвернувся до вікна.
Спершу здивувалася, потім почула себе ображеною.
— Що це означає? Ти жартуєш?
— Прости, Ольго… Я справді хворий… Залиш мене…
— Якийсь несамовитий!..
— Зясую тобі все… потім… А тепер іди… іди, Олю… Лиши мене самого… Я завтра прийду до тебе…
— Чудний ти… Ну, гляди ж: я чекатиму…
— Добре… добре…
Вона вийшла.
І знову в передсмертних муках забився в клітці ранений звір.
— Не те… не ре!.. Що робити? За що вхопитися? Хоч би гілочка!.. Хоч би солімка!..
Скорим кроком кинувся до комоди… Відсунув шухляду. Нервовим рухом перегортає в ній усе, риється, шукає чогось.
Ось… ось!..
— Галочко! Серце, душе моя! Кохаю… тебе… тебе!..
