Сторінка:Зубенко Іван. Галина (1934).djvu/128

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А Роман, немов у самозабутті, почав алєґорією:

— Веселим зеленим лужком біжить струмочок. Журчать, переливаються по камінцях хвильки; діямантами, шмараґдами, сапфирами виблискують до сонця. І тішить око цей жвавий потічок, і немов чарівною силою притягає до себе його прохолода. Але страшну, підступну, вбивчу силу ховає в собі цей невинний на погляд струмок. Ось невтомна працівниця бджілка надлетіла; довірливо наближається до нього, хоче напитися цеї привабливої водиці… Та не встереглася бідна — зробила один необачний крок — і підступний потік уже вхопив свою жертву. Яка ж вона бідна, нещасна, безпомічна та бджілка! Крутиться, борикається, змагається… Напружує всі сили, щоб вибратися на сухе місце… Очайдушно бореться за своє життя — а невблаганний струмок все більше й більше захоплює свою жертву. Бренить, дзвенить благання про допомогу… Даремне! Байдуже цвірінькають горобці на гілках верби; безжурно сокотять коники… Та ось надлетіла ластівка; в дзьобку тримала солімку. Побачила бджілку, кинула їй „дошку рятунку”. Вхопилася за солімку бджілка — й разом з нею причалила до берега. Отряслася з води — і ось уже весело бренить, виконуючи свою корисну працю. Велика то річ — щирість, любов і доброта!.. Ольго, не струмочок, а страшний вир тягне й мене в свою безодню… Будь… будь мені…

— Ластівкою? — жваво скрикнула.

— Так… Допоможи… підтримай мене…

Зачервонілася. Радістю блиснули очі. Захвилювалися груди.

— Ах, як довго чекала я цієї хвилини! Мій