Арена — Романова душа.
Змагуни — почування в його душі.
— А може й справді Володко правий? — тріпочеться підстріленою пташкою думка: — Господи, просвіти мій розум! А хіба я не винен? Кинув її одиноку… без засобів до життя… без підпори… Ну, що ж? Була хиба… З ким не буває? Забути все… викреслити… І знову життя… соняшне, радісне… Я ж так мріяв про цей маленький куточок щастя! Забути! Забути! Забути!..
(Це — людина).
(А звір:)
— Що?!. Галя… в обіймах другого?! Цілувала… обіймала!.. Ні, ні!.. Брехня! Пропало… безповоротно… кінець… Нема виходу…
І знову міряв кроки.
Притулився розпаленим чолом до шиби вікна. Тупо дивився на вулицю, нічого не бачачи.
А ось рипнули двері й до світлиці ввійшла жінка.
— Зустріла Ковдерського… Казав, що ти хворий, Романе… Що з тобою?
— Ах, ти… Ольго?..
Засвітив елєктричну лямпку.
— Дякую тобі, друже, за твою щирість… Як я не розумів тебе давніше!..
— Що власне з тобою? (Ніби не розуміла).
— Пустка тут, Олю… в душі, і в серці… Одинокий я… самотній…
— Що сталося?
Зідхнув.
— Сідай, Ольго, й вислухай…
Сіла. Насторожилася. І хоч про Галину не питала, але бачила, що тут щось сталося, і що вона почує щось цікаве.
