було? — гарячився Ковдерський: — А може насильство? А може безвихідний стан?!
— Володку, честь дорожча за життя! Брехня, брехня!.. Боже, що робити? Це ж — смерть!..
— Романе, більше волі!.. Скільки разів ти дивився смерті ввічі — і був спокійний, а тут…
— Ех, друже! Там поперед мене була фізична смерть, а тут — душу, віру вбито… честь поховано… Ображено найсвятіше почуття: кохання… Що перед цим смерть?!
— Ну, от що, Романе: дай слово, що ти не зробиш ніякої дурниці ні собі… ні пані Галині… бодай деякий час… Я скоро повернуся… а тепер мушу піти — розвідатися… Краще от що: лягай до ліжка й відпочинь… Та будь мужчиною… трохи більше холодної крови…
Ковдерський вийшов.
Роман ліг на отоману, прикрився шинелею потонув у якімсь байдужім отупінні.
Міряє кроки з кута в кут у своїй кімнаті й нічого не бачить: ані неладу в світлиці, ані того, що вже й погідний осінній вечір почав зазирати в вікна першими зірками.
Ось арена, а на ній двобій… Страшний… без милосердя… до смерти.
Бій людини із звірем.
Увесь розум, усю силу волі напружує людина. Озброюється в духові здобутки попередніх поколінь; льоґіку, здорову думку прикликає на допомогу.
Та не може подолати супротивника. Велику бо силу має він: праісторичні інстинкти, страшні пазурі шаленої пристрасти, гострі зуби еґоїзму власника, самця.
