Вона врятувала стан… врятувала нас… тисячі… причинилася до перемоги… Свою честь принесла в жертву Україні…
— Памятаєш Войнаровського? — озвався Ковдерський: — Каже до Мазепи: „Я все Україні віддав… мені лишилася тільки честь…” А Мазепа йому: „І честь віддай!..” Це — найвища жертва, а він — зрада!..
Спочатку тупо слухав це все Роман, та поволі обличчя його прояснилося. Засвітилися розумом очі, на щоках виступили румянці, навіть легка усмішка появилася на устах.
— Боже, що ж це? Що це? — шептав: — Це ж вона… вона — жертва вечірня… за друзі своя… за народ… Повстання… Воля України… „Не буде такої жертви”!..
Хаотично лізли до голови ріжні думки, та вони вже були легкі.
— Вона кохала й кохає… Кожний рух серця… Вся істота хіба ж не мої?.. Страшна самопожертва… найвища любов до Батьківщини… найглибша траґедія… Боже! А я розиграв мельодраму!..
Схопився на ноги. Почав нервово ходити.
— Панове… друзі мої… рідні… Що ж це? Невже ж сонце? Невже знову щастя? Володку!.. Пане голово!.. Мені легко… легко… Я знову людина!..
— Ось бачиш… ти… дурний — радів і Ковдерський.
— Уф… Богу дякувати… — шептав старий.
А Роман немов намул скидав зо своєї душі:
— То була хороба… гніт віків… Затемнила
