Хотіла їхати до батьків — не сила… Не могла залишити тих кімнаток, де проминули найкращі хвилини життя… з ним… з Романом…
Тут… тут кінець…
Finita la comedia!..
Побачила на столі револьвера, що його забув Роман.
Схопила:
— Рідний краю! Тобі віддала свою честь — тобі віддаю й життя… Ромцю, прости свою нещасну, грішну Галю!..
Притулила дуло до виска.
Та ось чиясь тверда рука схопила за її ніжну…
Сухо пролунав стріл, і чорну крапку в стелі зазначила кулька. Револьвер покотився по підлозі.
— Галю! Галочко!.. Свята дитино!
Що це? Хто це?
Це ж він… він… Роман…
Обіймає її, тулить, цілує…
Шепче гарячі слова:
— Люба… єдина… моя Галочко!.. То була лиха хуртовина… Тепер усе ясно… Ми з чистим серцем підемо до нового життя!.. Прости!… Пробач…
Мовчить… Не вірить сама собі.
Та ось в очах засвітилося життя. Зачервонілися безкровні щічки.
— Ти колись казав, що щастя дається тільки через муки й страждання… що його треба вибороти… Ромцю, коханий!.. Хіба ж ми не здобули на нього права?! О, милий!..
Жагучі обійми й щирий поцілунок завершили велику хвилину прощення й примирення…
