ник Володимир Ковдерський, громадянин Петро Кришевський, Гнат Польовий і т. д. і т. д.
Генерал Давиченко причеплює хрестики.
Ось усіх нагороджено.
— Дозвольте й мені, як жовнірові, сказати просте слово, — звертається генерал до публіки.
Тиша, хоч маком сій.
— Трудами й кровю найкращих синів і доньок України повстала вона, наша дорога Батьківщина, до радісного, вільного життя, як рівний з рівними в родині народів світу. І ось тут ви бачите частину цих героїв нашої гордости… Слава їм!..
Гучні оклики „Слава” затрясли стінами театру.
Генерал казав далі:
— Були серед нас і Юди, тхорі, шакали, що задля своїх нікчемних, мерзенних користей продавали за „серебренники” святі ідеали. Ганьба вічна їм!..
— Ганьба! — реве саля.
— А мусимо згадати ще й тих, що не дочекалися цієї радісної хвилини: бачити свою Батьківщину вільною й незалежною… По їхніх кістках ми дійшли до волі… їхньою кровю окуплено свободу… Вічна память упалим у боротьбі за волю України!..
Генерал став „струнко”. За ним підвелася й уся публіка, і в театрі залунав урочистий сумний спів „Вічная память”.
Ось до рампи виступає Роман.
— Шановні громадяни! — починає він: — Всі ми знаємо, що череда через пастиря міцна… Хоч яке хоробре військо, а без доброго проводу не багато воно вдіє… І коли маємо ми нині свято перемоги, коли наша боротьба осягнула бажаного
