кінця, то це треба завдячувати й нашому проводові політичному й військовому. Ось тут ви маєте перед собою представників цього нашого державного проводу: пана міністра Пилиповича й командира 3 „Незломної” дивізії — „Нашого генерала”, як називали його в нас у дивізії — пана генерала Давиченка… Слава їм!
І знову голосне „Слава” загриміло в театрі.
Урочистості закінчено.
Починається концерт.
|
|
Скорий потяг летить у напрямі на Київ.
В куті другої кляси сидить військовий. Нервово поглядає часто на годинника; нетерпеливиться, коли потяг на хвилину пристає на стації.
Поспішає. Має пильну справу.
Роман.
Так і Галині казав, що мусить поїхати до Києва в важних службових справах.
Скривив душею.
Довго його мучила одна неясна думка й нарешті викришталізувалася:
— Живого чи мертвого мушу його знайти! Лише кровю можна змити образу. Хай зброя розсудить нас…
Почав слідити, шукати, довідуватися, розпитувати.
Сліди повели до Києва, до розвідочного відділу генерального штабу.
Ось Роман уже в Києві.
Генеральний штаб.
Нервово переглядає Роман папери, картки, списки.
Так… він…
Нема сумніву:
