чивши гімназію, вона виїжджає до Лозанни на медицину.
А було це в світову завірюху. В той час „Єдіная Нєдєлімая” вже здорово розколихалася, а потім сталося те, що мусіло статися: осталася з неї купа звалищ, а з тих звалищ почала підноситися українська держава. Та ці погідні дні швидко минули і на Україну знову насунулися темні хмари: Гетьман ясновельможний скумпанувався з північними наїзниками — і чужими почали почувати себе українці на рідній землі.
В цей час з дипльомом доктора повернулася наша знайома, Христя, до рідних. Та не довго побула там.
Не під силу було Україні терпіти на цей раз уже від так званої української влади, і тому почався новий зрив. Він же пробудив у Христі батьківську козацьку кров, і вона покинула все — і любий Крим, і рідню, і навіть своє імя.
Поспішила в повстанські ряди.
А там — це вже не та ніжна Христя, це вже грізний для ворогів, а хоробрий та улюблений отаман „Зірка” для повстанців.
Не моє діло передавати точний зміст повісти: мало ж останеться для читачів. Скажу лиш тільки: хоробрість Зірки підносить її все на вищі і відповідальніші місця, так що вкінці з отамана повстанців стає ґенерал-хорунжим регулярної української армії.
Можна б згадати, що тло цеї повісти творить „ді альте Ґешіхте”, котра у вмілій руці п. Зубенка остається дійсно „евіґ най”…
В автора добірна, багата, мельодійна мова, влучний діяльоґ, без зайвої балаканини та премудрого фільозофування. В однім місці лиш, здається, автор трохи надужив терпеливости читача:
