Романа Любецький: — розуміється: добре? Бо ж це відповідає твоїй теорії самопожертви!..
— Не жартуй, Іване… Всі ви, що говорите багато гарних слів, якось легковажно дивитесь на чуже життя. Я не скажу щоб мені приємно було підставляти голову під московські кулі, але я до кінця виконаю свій обовязок… А ти ж що думаєш робити?
— Я… — почав був Любецький тай увірвав, бо з кухні якось нагло ввійшла схвильована Галя.
— Ромку, там, у кухні, вістун із штабу, каже: нагле розпорядження…
— Вибачайте, панство, — на хвилинку мушу вийти… — сказав Роман, виходячи з Галею до кухні.
— Ось воно й починається, — зазначив Ковдерський.
— Якийсь фатум висить над нами, — кинув Шелюк.
— Ох-хо-хо, — тільки зітхнув Остріжка.
Розмова не клеїлася.
Ввійшов Роман.
— Вибачайте, панство, — мушу негайно йти до штабу… Обовязок… служба… А вас прошу залишитися й закінчити обід…
— Я з тобою! — крикнув Ковдерський.
— Ми… також підемо… — заворушилися гості.
Хоч як просили Галя й Роман, не помогло: в пригнобленому, ніяковому настрої всі вийшли з хати.
|
|
В Олександрівському парку в центральному крузі сиділа на лавочці молода жінка й нервово пальцями теребила свою торбинку. Оком кидала
