на всі боки — видно було: когось хотіла бачити, піджидала.
— Він! — нагло скрикнула й подалась хутко назустріч військовому, що йшов головною алєєю.
— Ти? Ольго? Чому така схвильована? — запитав Роман.
Ледве стримувала свій неспокій.
— Романе… я прийшла… попередити в останній раз… Кинь військо! О-о!.. Що може бути?!. Я ніколи собі цього не прощу!..
— Та в чім річ? Що з тобою?
— Сідаймо он там… я тобі розповім…
Вона потягнула його в бічну алєйку. Сіли. Почала, немов у забутті:
— Давно колись в нашому місті жив молоденький хлопець, студент. Був він палкий. Мріяв про волю для свого народу… про волю духа… Кайдани традицій, гніт міщанської моралі торощив як забобони старовини… Був увесь — вогонь, поривання вперед… Була в тім місті дівчина… Вона ловила кожне хлопцеве слово — і кожне слово попадало на певний ґрунт…
— Не згадуй старого, Ольго!..
Майже крикнула:
— Мовчи!.. Вона запалала його вогнем. Без вагання віддала йому свою душу. І хоч він зник, його образ заповнив дівоче серце. Його слова бреніли в душі чудовими звуками… Пекельна мука: кохання й біль!.. Але надія жевріла… Дівчина чекала… А він?.. Він зявився — „патріотом” і „тихим сімянином”… Ах!..
Роман зірвався:
— Ти хочеш попсувати наші відношення? Не розумію: до чого твоя іронія… Так!.. Я — патріот, і гадаю, що кожний чесний українець чи україн-
