— Хіба що ввечорі…
— Прийдіть… прийдіть… Пригадаємо собі Н.-У. Як то час біжить! Здається, що це вчора було…
— Гаразд… я прийду…
— От і добре… Ми стоїмо в школі… Я буду вас чекати…
— Дуже? — пожартував Роман.
— Може… і нагло додала поспішно: — Ну, поки прощавайте… власне: до побачення… Так?
— Так… Бувайте здорові… сестро Тамаро…
Не оглядаючись, вона скорою ходою пішла своєю дорогою, а Роман поволі наближався до своїх Тусир.
Пополудні він поголився, причепурився, а над вечір, сідаючи на коня, говорив Ковдерському:
— Уважай, Володку, — будеш на деякий час моїм заступником… Я… їду до комадира полку…
Перший раз Роман Ковдерському збрехав.
|
|
— Яка вона мила і… гарна, — думав Роман, глядячи на усміхнену сестру Тамару.
Йому було приємно в її товаристві.
Вечоріло.
Якось воно так сталося, що Роман і не помітив, як опинився з сестрою Тамарою в садочку сам-на-сам.
Решта товариства була в школі. Он звідти несеться сміх, гамір. Ось почали співати, чути пригривку на гітарі.
А вони — в садочку, на лавочці. Сидять близько одне до одного. Розмова ллється.
— Як гарно на дворі! — шепче вона.
— Так… Добре, що хоч із погодою нам пощастило на відпочинку…
— Пригадую шкільні часи… як була гімна-
