зисткою… Скільки то ріжних мрій народжувалося в такі вечорі!..
— Звичайно не на самоті?
— Ну, певно!
— І не в хаті?
— Починалося в парку… у нас гарний мійський парк… „Він” звечора вже чекав на „нашій” лавочці…
— Напевно в алєї „Зітхань”, або „Мрій”?
— У нас називалася „Алєя кохання”… Скільки то там пережито… може й дійсно правдивого кохання!.. Решту доповнювали мрії вже в своїй кімнатці, в ліжечку…
— А на рано, звичайно, з недоспання біль голови і… двійка з історії чи математики? — засміявся Роман.
— Бувало й таке… І от що тепер залишилося від тих мрій!..
— Що ж, сестро Тамаро, наше життя дуже змістовне… Чейже боремося за здійснення таких високих ідеалів…
— Та воно так… Але якесь воно, це наше життя, таке однобічне: тільки посвяти, тільки жертви, тільки відречення…
Із школи доносилася жвава пісня:
|
„Як на мене щиро гляне, |
Роман усміхнувся:
— Бачите: бувають і веселі хвилини…
— Бувають, але… ми не вміємо з них користати…
Чув, як до його рамя доторкнулося її — мягке, тепле.
