Немов елєктрична струя прошила тіло. Стало гаряче. Мязи напружилися. В висках застукало. Кров ударила в голову.
— Я чи маємо ми право думати про себе? — говорив, ніби борючися сам із собою.
— Я чому ні? Кому то шкодить?
Йому здалося, — ніби присунулася ближче до нього. Ліктем почув, що то — пруживі груди.
— Життя таке коротке… так мало в нім хвилин радости, — шептала пригортаючись Тамара.
Почув, що повинен бути аґресивним, сміливим.
Ще десь далеко борикалася якась думка: чи то „випадає”, чи добре він робить, що з того буде?
Та так було лише мент.
На перший плян настирливо лізла інша думка:
— Чоловіче, не будь дурний! Щастя дається в руки — бери його повними жменями… Ти знаєш, що з тобою буде завтра? Дістанеш кульку — й підеш у землю… із своїми ваганнями, чеснотами…
Ех!..
Обняв рукою за стан.
Здригнулася… Але — нічого…
Притиснув до себе. Чув, як її молоде, пруживе тіло повинувалося наказам його руки. Пригорнулася до нього так, що чув, як часто било її серце.
— Тамаро… кохаєш?..
— Так…
— Давно?
— Від першої зустрічі в шпиталі… в Н.-У…
— Чи не помиляєшся ти?
— Ні, ні… Кохаю… Твоя… твоя…
Її голова хилилася до нього на груди. Личко паленіло…
