Перейти до вмісту

Сторінка:Зубенко Іван. Галина (1934).djvu/71

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Немов елєктрична струя прошила тіло. Стало гаряче. Мязи напружилися. В висках застукало. Кров ударила в голову.

— Я чи маємо ми право думати про себе? — говорив, ніби борючися сам із собою.

— Я чому ні? Кому то шкодить?

Йому здалося, — ніби присунулася ближче до нього. Ліктем почув, що то — пруживі груди.

— Життя таке коротке… так мало в нім хвилин радости, — шептала пригортаючись Тамара.

Почув, що повинен бути аґресивним, сміливим.

Ще десь далеко борикалася якась думка: чи то „випадає”, чи добре він робить, що з того буде?

Та так було лише мент.

На перший плян настирливо лізла інша думка:

— Чоловіче, не будь дурний! Щастя дається в руки — бери його повними жменями… Ти знаєш, що з тобою буде завтра? Дістанеш кульку — й підеш у землю… із своїми ваганнями, чеснотами

Ех!..

Обняв рукою за стан.

Здригнулася… Але — нічого…

Притиснув до себе. Чув, як її молоде, пруживе тіло повинувалося наказам його руки. Пригорнулася до нього так, що чув, як часто било її серце.

— Тамаро… кохаєш?..

— Так…

— Давно?

— Від першої зустрічі в шпиталі… в Н.-У…

— Чи не помиляєшся ти?

— Ні, ні… Кохаю… Твоя… твоя…

Її голова хилилася до нього на груди. Личко паленіло…