Поволі схиляв і своє лице до неї. Спраглі уста шукали її уст.
Чув, як нестримно котиться в безодню. Думки — ніякої. Лише жадоба, вогонь.
Вона — його… ось буде його.
Тріпоче, тремтить в його обіймах, така покірна, така закохана…
— Моя? Хочеш бути моєю? — шепче гарячим подихом.
— Твоя… твоя… — ледве чути відповідь.
Упявся устами в її уста. Руки набули якоїсь всесильної влади…
Ще мент… один мент…
Тік-пак… Тік-пак…
Та-та-та-та… — донеслися здалека відгуки стрілів.
І нагло Романову душу прошив благальний крик:
— Ромку… Ромку… Допоможи!.. Поспіши!..
Вона — його Галя — благає допомоги.
Вона — там, у ворога. Може гине з голоду? Може мучиться в черезвичайці? Може тиняється без даху над головою?
Урвалася напнята струна бажання. Охляли мязи. Прохолола голова.
Відсахнувся. Підвівся з лавочки.
— Сестро Тамаро… простіть… Я… трохи забувся…
Поцілував у руку й пішов скорою ходою.
Здалося йому, що почув її схлипування.
Сів на коня. Потиснув острогами. Чвалом подався в сторону Тусир.
— Дурень! Дурень! Дурень! — дзвеніло в вухах.
— Чесно… порядно, — відзивалося з середини…
