— Слава генералові Давиченкові!..
По всім майдані лунали бадзорі оклики.
Переїздячи повз місце розташування 22 полку, генерал зупинився біля кулеметів.
— На вас покладаю особливі надії, сотнику Сумний: кулеметам буде багато роботи…
— Постараємося виправдати ваші надії, пане генерале…
— Я вірю вам!.. — він поїхав далі…
Наставала тиха, тепла серпнева ніч. Показувалися перші зірки. Затихав гомін табору. Вояцтво лягало спати, щоб набратися якнайбільше сил — бо завтра буде трудний день…
На одному возі біля кулемета лежали Роман і Володко.
Розмова скоро затихла. Ось уже чути й мірне дихання сонного Ковдерського, а Роман не може стулити очей. Роєм напосідають ріжні думки, переганяють одна одну, переплітаються в хаотичні клубки.
— Чи пощастить нам? Боже, Боже — чи ж то буде день нашого дійсного воскресення? Велика мета, свята мрія… чи ми вже на порозі до її здійснення? Що то буде?..
— А ця Тамара така приваблива… Ні, ні! Геть ці думки!.. Ось незабаром і з Галочкою буду… Де вона? Що з нею?..
І ввижається йому Галина — то весела, усміхнена, здорова; то — хвора, виснажена, сумна…
— Зірка впала… Може то моя? Може згасне завтра й моє життя?.. Всі надії, всі бажання, всі чуття — в одну хвилинку перетне безноса косою. І все піде в холодну землю… А може полон… каліцтво?.. І навіщо вчора втік від Тамари?..
|
|
