— Наталочко, я ж не знав. На те війна!
— Чекайте. Ця кров стала поміж нами муром. Я заміж не піду ні за кого. Ах, люблю свого козаченька й до цього часу, але…
Голос її увірвався, неначе що стиснуло її за горло. Груди високо підіймалися, очі блискали. Але це було один мент. Перемогла себе й твердо додала:
— Але мови зрадника-москаля я не розумію! Прощавайте.
Мовчки поклонилася й тихою ходою вийшла.
Як ні побивався Палієнко, більше її не побачив. З тим і повернувся, звідки приїхав.
Скільки ще сваталося до Наталі — вона всім відмовляла.
Померла мати — вона поховала її разом з батьком. Сестра Оленка віддалася. А Наталя самотня жила на хуторі. А як була вже старшою дівкою — відписала усі свої маєтки на те, щоб на місці каплички поставити манастир.
Ото ж і збудували цей манастир, і назвали його: Григоріє-Бизюків, на честь тоб-то старого полковника”.
Давно вже дідусь закінчив своє оповідання, а хлопці все ще не рухалися. Перед очима маячили козаки, бійки, а зір мимовільно шукав того горбика, де полягли своїми буйними головами полковник зі своїми товаришами.
Аж раптом передзвони увірвалися.
— Гей, хлопці, ану на зміну! — гукнув дід Деревяшка.
Наче зі сну прокинулися хлопці й дружною юрбою кинулися до дзвіниці. І за хвилину вже так щиро дзвонили, наче хотіли воз-
