бивалися. Та хіба поможеш? Поховали всіх в одній могилі, насипали горбик тай по всім.
А яке ж життя стало на хуторі! Звичайно: жалоба.
Так-сяк заспокоїлися. Час ніби то притишив болі. Поставила полковничиха з доньками на місці побоєвища капличку тай знай ходять туди молитися за убієнних козаків.
Проминув рік.
Цар Петро заводив на Україні свій лад. Багато князів та графів з Москви приїхало сюди, а багато таки й козацької старшини поперевернулося на панів.
От раз на хутір приїздить валка. А то сам молодий пан Палієнко, по свою наречену.
А він то перейшов до москалів, бив на своїх козаків і тепер був уже якимсь там полковником чи генералом. Вже й цвенькати навчився по-московському.
Вийшла до нього на розмову Наталя.
Сама в жалобі. Струнка та бліда, мов – свічечка; а очі, як вуглики блискають.
— То ви тепер московський офіцер?
— Наталю, так треба було. Адже ж бачиш: тепер краще буде.
— То ви проливали козацьку кров?
— А з бунтівниками інакше не можна було! Натолочко! Ти тепера в славі й багатстві будеш! Ти будеш панею, на цілий Київ, а то й Москву!
Перебила його Наталя.
— Слухайте уважно. Любила я щиро козака, носила в своїм серці кохання тільки до нього. Та той козак згинув. — Ганебно, неславно згинув! Зрадив батьківщину. Пролив братню кров. Пролив кров мого батька.
