— Дідусю, а що це було? Що в тих листах написано?
— Чекай, сину, не перебивай, а то забуду. Треба по черзі розповідати.
— „Ото ж билися, билися козаки, та переміг козацьку силу цар Петро. Пустилося все врозтіч.
Одної ночі прискакав до хутора полковник Бизюк з жменькою козаків. Розповів про невдачі козацькі тай проголосив, що вони відпічнуть трохи на хуторі, тай далі тікатимуть, бо ворожа кіннота настигає за ними.
Заметушилися, заголосили в домі, та час гарячий, нічого не вдієш.
Щойно посідали вечеряти, аж раптом тривога: ворог наближається!
Кинулися козаки до зброї — і завязалася вночі велика бійка. Завзятий опір давали козаки. Та поперше були зморені; подруге — ворожа сила таки значно більша. Притиснули їх до самого Дніпра. Рубалися там рубалися, аж полягли буйними головами всі до одного. Загинув там славною смертю й полковник Григорій Бизюк.
А вороже військо до рана залишилося на відпочинок таки біля хутора.
На ранок зібралися в похід. От виїхала на конях і ворожа старшина.
А Наталя глянула з вікна своєї кімнатки, та тільки зойкнула й зомліла.
Бо начальником ворожого відділу був ніхто інший, як її наречений — сотник Палієнко!
А йому в запалі боротьби й на гадку не прийшло довідатися, на який хутір вони попали!
Засурмили, поїхали далі. А на хуторі почали ховати побитих.
Що й казати! Звісне діло! І плакали і по-
