щоб значить, зібрати свій полк і мандрувати, мовляв, туди й туди…
Заголосили жінки… А Наталя тільки уста свої червоненькі кусала: що воно буде?…
— Таточку, то й він піде на війну?…
— А якже, дитино… Кожний чесний козак мусить стати до зброї. Треба своєї волі боронити.
— Так, таточку… То передайте йому оцю іконку… та скажіть… скажіть, що я тільки його кохаю і його чекатиму, аж скінчиться війна…
— Ти, моя дитино… Бог милостивий… Певне Він розсудив так, щоб твій наречений, заміть шлюбного, став до кривавого бенкету… Та все минеться… А козакові треба здобути слави й волі! Не сумуй, моя пташечко.
— Ах, тату… І я пішла б здобувати волю… Візьміть мене з собою!
— Що ти вигадала, дитино? А мати ж як лишиться? Не жіноче діло воювати. Не дозволю на це. От будете вдома, то зілля збирайте та шмаття для ранених заготовляйте.
— Ну, хай буде ваша воля.
Закипіла війна.
Пішов зі своїм полком і Григорій Бизюк. Захвилювалася вся Україна. І мій прадід воював теж.
До хутора полковник надсилав листи, що, мовляв, так і так.
А тут уже як чекали кінця! А особливо Наталя. Аж раптом, після того, як козак привіз листи, чогось зажурилася Наталя. То почервоніє, то поблідне. То затихне на цілий день, то бігає по кімнатах з кута в кут. Та тільки приговорює:
— Ні! Він не такий! Це помилка. Це неможливе.
