рішні панночки… Старшенька — Наталя, а менша Оленою прозивалася.
Були вже на відданні… Багато славних сотників і хорунжих засилали старостів до старшенької — Наталі… Так усім — гарбуз і гарбуз… А це ось чому… Якось полковник Бизюк, разом із родиною, їздив на прощу до Київа… до Святої Лаври… поклонитися мощам святих угодників Божих…
Ото ж помолилися там, добре побенкетували тай додому… їхали до Київа дівчата веселенькі, а як повернулися додому, засумувала Наталя… Батько довідувався, чи не болить їй що, а мати… звісно мати… скоріше довідалася, в чім справа… Вона помітила жіночим оком, як на бенкеті у гетьмана кидав палким зором молодий сотник Палієнко на Наталю, а вона червоніла, мов маківка…
Ех, діти, діти! Ось виростете — пізнаєте самі!
Ну, то час іде… Аж ось привезли козаки до полковника листи від гетьмана тай ще деякі записки.
Повеселішала Наталя… і розкрилася перед батьками… Покохав її молодий сотник Палієнко, а воно його. Ото ж він і питається її, чи можна засилати старостів, чи не піднесе печеного гарбуза?
— Татуню, мамо!… Я всім серцем його покохала… Дайте свою згоду… Нехай людей присилає.
Та ж так прохала, так ластилася, мов ясочка!
Розмяк і суворий батько… Проміркував: козак добрий, на становищу, при гетьмані… Славного роду… Чого ж іще?
Дали згоду, відписали тай чекають, щоб усе було по закону.
Аж раптом пішли чутки, що буде війна з Москвою… Одержав грамоту й старий полковник:
