— А якже сину… Перше — це ж Великдень, найбільше свято на рік! А подруге — в нас храм… Розумієш? Манастир ніби збудований на честь Христового Воскресення.
— Дідусю, а хто збудував цей манастир?
— Чому він називається: Григоріє-Бизюків?
— Розповіджте, дідусю… Ви все знаєте.
— Ех, діти… Сам я тоб-то нічого не знаю… а чув від свого покійного діда, земля йому пером!
— Розкажіть, розкажіть, дідусю!… Хлопці, — тихо!… Дід Деревяшка буде розповідати…
Веселий гомін, сміх раптом стихли. Хлопці збилися в купку, поближче до діда, а він потягнув разів зо два своєї люльки тай почав розповідати…
— „Давно це було… може років сто тому, або двісті… хто його знає?… Ще тут були вільні козацькі землі… Може чули про козаків?… От і я… тепер селюк… а мій прадід був січовик… козак… Були в козаків сотники… полковники… старшина… А над усіма був у Київі гетьман… Іван Мазепа прозивався.”
— Дідусю, це той, що його в церкві проклинають?… запитав Микольцьо, син учителя.
— Той, сину… Та це дарма… Це пани з Москви наказали його проклинати… але слухайте по порядку.
Ото ж той гетьман Мазепа зібрав полковників козацьких і нарадили вони, щоб відвоювати від Москви стародавні козацькі вольності. Для того то й злучився гетьман зі шведом… А на цих землях, що тепер манастирські, сидів козацький полковник, Григорій Бизюк… Багатий і славний був!… Мав доволі всякого добра, хуторів, садів ланів… Мав добру жінку й двох донечок — красунь… Звісно — козацькі діти… Не те, що тепе-
