Радісно гудуть великодні передзвони, розносячи далеко благосну вістку:
Дзвіниця Григоріє-Бизюкова манастиря, що над Дніпром, — мов вулик: нині кожний, хто лиш захоче, має право йти й дзвонити. Такий звичай.
А й насолода ж дітворі!
Усе село, що поблизу манастиря, зібралося тут: і хлопці-селюки і паничі-школярі, що поприїздили до батків з ріжних міст, — усі коло дзвіниці.
Полізе котрий на дзвіницю, подзвонить, поки руки зімліють, тай надолину — до сторожки діда Деревяшки.
А тут по церковній ограді розсипалася дітвора: бавляться крашанками, щебечуть, мов ті жайворінки, що он наче повисли в повітрі й заливаються співом!
А дід Деревяшка, манастирський дзвонар і сторож, нині не урядує — і без нього багато дзвонарів. Він поздоровив зі святами найповажніших знайомих в манастирських оселях і в селі, похристосувався і тепер сидить біля своєї сторожки, вигрівається на сонечку, пакає люлькою та тішиться веселою гутіркою своїх гостей-дітваків, що ріжнокольоровою юрбою бавляться навколо його.
— Дідусю, а чому сьогодні аж цілу ніч правили Службу Божу?…
