Нарешті я залишив місто.
Давніше мені здавалось це неможливим. Я не уявляв собі, що робитиму в селі: болото по коліна; увечорі — хоч око виколи; пси, самота, застарілий часопис і хіба ґітара або ґрамофон…
А місто?!. Гай-гай!..
Електричність, театри, кіна, парки, музика, бібліотеки, вітрини, кафе, біліярди, студентки…
Політика… мистецтво… інтеліґенція!..
Кінець! Я переконаний прихильник міста!
І я жив у місті.
Удень давав лекції по школах, увечорі…
Ех, хто не знає, скільки розваг дає місто увечорі!..
Я був задоволений. Мріяв про те, як буду інспектором, як буду мати скарбове помешкання з освітленням і опалом; як одружуся…
Та несподівано сталися фатальні події.
Почалася світова війна. А далі — мобілізація, фронт, військова школа, і нарешті революція!..
Коли повернувся до міста, то вже про карієру й скарбове помешкання думати не приходилося — дай Боже якось прожити й прохарчуватись…
І це швидко стало неможливе. Зявилися величезні „хвости” (черги) на хліб, цукор, опал… Тай не завжди дістанеш.
