Треба щось думати.
Довго вагався. Потім звернувся до повітового шкільного комітету.
І от я з березня 1918 року став управителем сільської школи…
|
|
— Ви, товаришу Іване, киньте свій сум за містом та ставайте до нашої праці… Адже її — по горло: треба читальню „Просвіти” організувати, кооперативу закладати, драматичний гурток, хор… Треба дати низку викладів, лекцій і т. д. Україна відроджується, і вона мусить повстати з села!..
Чекайте!.. По-перше, який я їй „товариш Іван”?
Я — управитель школи, а вона — моя помічниця, підлегла. Наші шкільні звичаї вимагали певного роду чемности: Іван Сергієвич, Максим Яковлевич, Олександра Юріївна…
По-друге — яка Україна?
Оті мазепинці — сепаратисти, зрадники? Ота Центральна Рада?
Та ж це німецькі інтриги!..
— Ех, ви!.. А ще — Петренко!..
Карі очі докором, майже гнівом опалили мене…
Не погані очі… Головне — глибокі; а як спалахнуть гнівом — майже чорні, і вогники в них загоряються.
— Та ж це наш український звичай! Ну, не хочете, щоб я вас називала „товариш Іван” — буду звати „пан Петренко”… Тільки без цього московського „по батюшкє”… І мене звіть: товаришка або панна Леся…
Гм… „Панна Леся”!.. Ну, на це я, скажім, погоджуся, а щодо України?!..
