Сторінка:Зубенко Іван. Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся (1933).djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Ясно, що це — Австрія підходи робить…

Це ж смішно!..

Білоруси, малороси, татари, киргизи, калмуки… Якби кожний захотів самостійної держави, це значить, що кожна губерня, а то й повіт мусить бути державою!…

Нісенітниця!..

А зрештою російське військо зуміє розігнати цих зрадників, цю Центральну Раду!..

Про що ж тут балакати?!

Як вихований у російській школі, я майже нічого не знав з історії України. Опісля й учителем був у російській же школі. Викладав і говорив московською мовою. Книжки й газети читав московські. Тож не диво, що я мав такі погляди, які оце упевнено висловлював перед Лесею.

Вона з докором хитала головою, а її карі очі заволікалися сумом.

— Ні! Так не сміє бути! — вона енерґійно хитнула кучерями і навіть тупнула ніжкою…

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

У неділю в школі відбувалися загальні збори фундаторів кооперативи „Ощадність”. Головувала Леся. Її молодий дзвінкий голос, струнка постать, одухотворене обличчя, видно, подобалися дядькам.

Її любили…

Вона зясовувала значення кооперації. Поясняла, як на прибутки від кооперативи вони зможуть зорганізувати бібліотеку, читальню, навіть театр; як будуть допомагати школі, найздібнішим учням; нарешті — яка буде користь для самих же членів.

— Панове-громадо! Та копійка, що перше йшла до кишені крамарів, тепер мусить піти на ваш же добробут і дітей ваших. Годі вже