вигодовувати чужих зайд!.. Україна повстала, воскресла!… Будемо ж сами творити своє життя!..
Її промова була запальна, надхненна. Селяни, може, не все зрозуміли в ній, але підтакуючо кивали сивими бородами, бо вірили своїй учительці…
Вкраїнською мовою вона чудово володіла.
Я теж хотів щось промовити, але мені стало ніяково, бо я, крім декількох слів із пісень, нічого по-українськи не знав. А говорити московською мовою не наважився, бо якось воно не пасувало, тай трошки боявся, щоб мене не зачислили до „чужих зайд”… Від селян я дуже залежав.
— Панове, тепер треба обрати управу, надзірну раду… На голову управи я пропоную товариша Петренка… Він у нас свіжа людина, в нього звязки з містом… До того ж він наш… Українець…
Хто дав їй право розпоряджатися мною?
Я підвівся.
— Товаришу голово, прошу слова…
— Прошу…
— Я не можу… я відмов…
— Позбавляю вас слова!.. Не смієте відмовлятися, коли громада вас уповноважнює!..
Карі очі блиснули, мов зірниці. Подякував за довіря й сів…
Я став кооператором.
|
|
— Як вам не соромно! Ви — молода людина й відмовляєтеся від праці… Фе! Та ж ви прийшли їсти хліб народній, а віддати тому ж народові частину своєї праці вагаєтеся? Стидайтеся…
Ми з Лесею одержували від селян харчі натурою, бо народня повітова управа давно вже щось не виплачувала залеглостей. Спочатку я давав свої харчі сторожисі, щоби вона мені го-
