тувала страву, але незабаром Леся запропонувала свої послуги.
Як устигали ці маленькі рученята все робити, я не знав; але вона чудово господарила, а вже як смачно годувала!..
Мимоволі в мене народилося питання: чи могли б наші мійські студентки, гімназистки дати всьому цьому раду?
— А я ж хіба хто? Я в Москві два роки була на історично-фільософічнім відділі…
Лесю! Лесеньку!.. Так он яка ти?! Я почав за себе боятися, боявся зрадити місто!
Але не будемо випереджувати подій.
Ото ж ми, кооператори, пили чай із коржиками, і я вислуховував докори.
— Панно Лесю, та я не від того… Я буду працювати… Але я не знаю звичаїв, удачі селян… навіть мови…
А хто я такий? Я ж сам із селян, навіть онук кріпака; я зі Слобожанщини — значить, українець. Я мушу пізнати й полюбити селянина. А мови вона сама вчитиме мене. Чи хочу я?
Щеб пак!
Ясно — хочу! Відмовитися не посмів, хоча б уже з тої причини, що не хотів втратити нагоди зайву хвилину побути з Лесею…
Невже я закохався?
Цю думку я настирливо гнав від себе, але українську мову опанував настільки, що Леся вже не гнівалася на мене.
Кооперативою кермувала вона. Я їздив до міста, виконував її пляни, налагоджував звязки з повітовими кооперативними союзами, робив закупки, скликав збори і т. д.
І я вже мав подяки від селян.
