Наївні дядьки! Якби ви знали, кому треба дякувати?!
Проте в селі вже була невеличка бібліотека й читальня.
Звичайно першим читачем книжок мусів бути я. Інакше не можна було, бо надто суворого мав учителя, іспитача й опікуна.
І я все читав. Мені відкривалися очі, відкривалися нові обрії, незнані з московської науки. Гай-гай! Скільки брехні було в тій науці! Мені стало жаль згублених молодих років!.. А місто — зденаціоналізоване, мішурне, брехливе й продажнє — мені стало не таким милим.
Ах, Лесеньку, — який я тобі вдячний, що ти навела мене на праву путь! Я знайшов собі ясний шлях. Я самого себе знайшов — московський намул скинув зі себе, почув голос рідної крови. Став свідомим українцем. І це ти… лише ти зробила!..
|
|
Прихід до влади гетьмана нічого не змінив у нашому стані. Карні відділи ще не сягнули нашого села. Праця йшла своїм шляхом.
В цю працю я втягнувся, вона була вже мені легкою й приємною.
Зробили ремонт школи, забезпечили її українськими підручниками — готувалися до нового шкільного року.
Читали ми багато: то я читав, а Леся слухала, то навпаки.
Улюбленим місцем нашого відпочинку був гайок, що ріс на горбку недалеко від села. Попри гайок ішла дорога до сусіднього села. Ми самокатами їхали до горбка, залишали їх у кущах при дорозі, а сами забиралися повище на горбок,
