звідки відкривався чудовий краєвид на поля, на село, на смужку залізничого шляху, що проходив на верству від села.
Аромат поля й гаю часто пянив мене.
— Ах, Лесю, як чудово!.. Як уся природа ніби підштовхує: кохай, кохай!.. І якщо в жилах кров, а не вода…
— Вже пізно… Мені зимно… Час їхати додому… До-речі: ви вже виготували місячне справоздання для кооперативи?
А щоб вона луснула, та кооператива!
Почував себе в дурнях.
Ясно, що Леся байдужа до мене і навіть трохи гордувала мною, але гніватися й зірвати з нею я не міг, не мав сили. Почув, що кохаю Лесю якось інакше, ніж до цього часу. Вона стала частиною моєї душі, мого серця, а вирвати кусок власного серця тяжко. Я втратив апетит, став млявим до праці і взагалі сумним.
Леся помітила це:
— Що з вами?
Ніби не знає, що зі мною!
Як їй іще пояснити?
— Ну, уявім собі, що і я вас кохаю… Що ж далі?
— Ах, Лесеньку!.. Та ж нова сторінка життя відкриється… Ми поберемося, зробимо собі своє гніздо, будемо разом працювати…
— А хіба ж ми не разом працюємо? А гніздо своє буде лише відтягати нашу увагу від загальної справи… Появляться діти… нові обовязки… А ми все мусимо віддати Україні, бо вона щойно відроджується, тож їй належить уся сила, уся праця…
Ех, доле! Леся мене не кохає… Це — ясно!..
