роки йдуть, життя йде — а я такий нещасливий! Що мені діяти? Чого чекати?
І раптом, мов електричний ток, промайнула думка:
— Тепер, або ніколи! Чого мучитися? Покласти вже раз кінець!..
Тремтів, як у пропасниці, щоки паленіли, уста пересохли.
Не тямлючи себе, притиснув Лелю до своїх грудей і почав шалено покривати поцілунками руки, шию… Нарешті впявся в уста…
Леса заніміла. Раптом здригнулася, затремтіла, і я почув, як мою шию обхопили теплі руки, а уста відповіли поцілунком.
Леся мене кохала!..
Ех, яке гарне радісне життя!
За нашим щастям ми не помітили, як Україну почали заливати гетьманські карні відділи. Як почали горіти села і як у народі почав наростати „девятий вал“.
Працювали ми завзято. Лекції в школі, вечірні читання для селян, кооператива, „Просвіта”; почали організувати аматорський гурток, хор.
Леся поспішала і всюди встигала, я не відставав від неї — наче наше кохання вдесятерило сили.
Аж раптом наскочили сердюки з німецькими жандармами. Когось шукали, чогось вимагали, віддерли нагаями кількох, спалили дві хатині й арештували кількох селян.
Скільки ми не протестували, скільки не просили ніщо не помогло: їх повели кудись.
Леся страждала. В її іскристих очах зявився суворий, застиглий погляд.
Докотилася до нас відозва Директорії. За-
