хвилювалося село. До того ще дійшли відомості, що гетьман зрікся самостійности України й оголосив якусь федерацію.
— Іване, забирай хлопців і йди. Ти — старшина і мусиш виконати свій обовязок. Інакше не матимеш ні одного мого поцілунка… і… і мене можеш втратити.
Ах, я знав її волю! Та я й сам чув, що час іти…
З Лесею ми провели незабутній вечір: хотіли наговоритися й намилуватися на ввесь час розлуки.
Леся говорила:
— Час настав, рушила сила народня. Ми, її частина, не можемо спокійно сидіти вдома й цілуватися. Це — переступство. Милий, я чекатиму тебе, хоч як буде мені тяжко. Але ти ж сам знаєш — ми будемо спокійні й щасливі лише в самостійній демократичній Україні. Себе бережи, даремне на небезпеки не наражайся: знай, я над життя кохаю тебе і ввесь час буду думками з тобою. Але, де треба, будь мужним; а коли Україна вимагатиме від тебе й життя — віддай його; тільки знай, що і я піду слідом за тобою, і своє життя віддам за нашу ідею. Якщо щасливо повернешся — тоді я вся буду твоя, тоді й про своє гніздечко подумаємо. А тепер сам знаєш, чого вимагає обовязок.
Я цілував її так, як колись на горбку.
Удень збиралися, а над вечір нас провожало ціле село. Хлопців було десятків зо два. Я обняв команду.
Леся також провожала нас. Була бадьора, листопадовий морозець румянив її щічки, лише очі були трохи червоні.
