Я просив селян заопікуватися моєю нареченою, а вони мені казали що на руках носитимуть „свою учительку”, що волоскові не дадуть упасти з її голови.
Вночі ми помандрували до Білої Церкви.
|
|
Дальші події відомі:
Гетьмана повалили, але… й України не „розвеселили”… За гетьманом зявилися більшовики, денікинці, знову більшовики.
Підчас Зимового Походу я був майже коло наших околиць.
Як я рвався до Лесі!
Та повстанці, хлопці з нашого села, розповіли мені, що „панна учителька наша” не могла знести денікинського знущання з народу, підняла повстання й загинула в бійці коло Снігирівки.
Я був близький до божевілля, наче серце в грудях обірвалося, — і тільки заповіт Лесин „боротися за самостійну, демократичну Україну” врятував мене. Походи, бої, небезпеки трохи розважили мене; я чесно виконував її наказа.
Правда, ми не збудували самостійної України, але ж чи багато в нас було й таких Лесь, які б надхнули своїх наречених, чоловіків, братів святою любовію до Батьківщини?!
А якби їх було тисячі, міліони?.
Чи не створили б вони нам такої сили, що й „врата адові не одоліють ю?.”
Та в тім наше й лихо, що в нас замало було таких жінок. Я півжиття віддав би, щоби побачити бодай відбиток Лесиного надхненого любовію до України погляду в очах іншої. Дарма!.
| ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ |
| ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ | ■ |
