Сторінка:Зубенко Іван. Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся (1933).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Я просив селян заопікуватися моєю нареченою, а вони мені казали що на руках носитимуть „свою учительку”, що волоскові не дадуть упасти з її голови.

Вночі ми помандрували до Білої Церкви.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Дальші події відомі:

Гетьмана повалили, але… й України не „розвеселили”… За гетьманом зявилися більшовики, денікинці, знову більшовики.

Підчас Зимового Походу я був майже коло наших околиць.

Як я рвався до Лесі!

Та повстанці, хлопці з нашого села, розповіли мені, що „панна учителька наша” не могла знести денікинського знущання з народу, підняла повстання й загинула в бійці коло Снігирівки.

Я був близький до божевілля, наче серце в грудях обірвалося, — і тільки заповіт Лесин „боротися за самостійну, демократичну Україну” врятував мене. Походи, бої, небезпеки трохи розважили мене; я чесно виконував її наказа.

Правда, ми не збудували самостійної України, але ж чи багато в нас було й таких Лесь, які б надхнули своїх наречених, чоловіків, братів святою любовію до Батьківщини?!

А якби їх було тисячі, міліони?.

Чи не створили б вони нам такої сили, що й „врата адові не одоліють ю?.”

Та в тім наше й лихо, що в нас замало було таких жінок. Я півжиття віддав би, щоби побачити бодай відбиток Лесиного надхненого любовію до України погляду в очах іншої. Дарма!.